“Прохання завести домашнього
вихованця варто виконати, якщо ви готові
нести відповідальність за ситуацію, як
би вона не повернулася”, – радить
дитячий психолог Ірина Млодик.
“Ваш син або дочка буквально зі
сльозами благає завести цуценя, клянеться
його годувати, гуляти з ним, мити підлогу
в передпокої двічі в день, підтягти
математику і англійську і взагалі
вчитися на одні п’ятірки. У кого з батьків
не перехопить дух від такої перспективи!
До того ж ви самі пам’ятаєте, як в дитинстві
мріяли про відданого кудлатого друга…
Є багато шансів на те, що поява вихованця
принесе багато радості й користі всім
членам вашої родини. Спілкування з
домашніми тваринами здатне ще більше
згуртувати дорослих і дітей, наповнити
їх життя загальними інтересами, заняттями
і розділеними емоціями. Такий досвід
вчить дитину співпереживати, дбати про
тих, хто його потребує, бути більш
дисциплінованими, брати на себе
відповідальність – одним словом, ставати
дорослішими.
Але ваш здоровий глузд підказує, що
ситуація може скластися й інакше. І до
цього треба бути готовими. Адже нові,
незвичні, не в усьому приємні, але
неминучі обов’язки можуть викликати у
дитини – дошкільника або молодшого
школяра – почуття розгубленості. Якщо
з цими обов’язками він залишиться один
на один (і буде чути закиди батьків за
те, що їх не виконує), за розгубленістю
можуть послідувати прикрощі і почуття
провини. А вже від цього точно не варто
чекати нічого хорошого.
Рішення завести вихованця ви приймаєте
разом, і дорослим теж потрібно бути
готовими до появи нового члена родини
– зі всіма витікаючими з цієї події
обставинами. А тому краще тверезо оцінити
власні сили та можливості. І, можливо,
спокійно і твердо сказати ні, щиро і
чесно пояснивши свою відмову. Врешті-решт,
це саме ваша роль – допомогти дитині
навчитися відповідати за свої обіцянки
і докладати зусилля до виконання
обов’язків”.