Якось минулого року ми з приятелями поїхали до лісу дивитись на персеїди.

Забравшись у саму : гущавину, ми лежали на карематах, пили вино і неспішно теревенили про щось веселе під часті чирки падаючих небесних тіл об земну атмосферу, як сірниками об сірку.

І раптом зовсім неподалік пролунав різкий крик невідомої тварини, від якого у нас, сучасних адекватних людей із вищими освітами та широкими світоглядами миттєво позатерпали хребти. Бо кожен з нас був достатньо начитаний для того, щоб пам’ять і уява одразу запропонувала до вибору цілу палітру неприємних створінь, які можуть кричати там із темряви.

Реально існуючи хижі зубасті і пазуристі представники фауни змішались з уявними перевертнями, чупакабрами, вампірами та іншою нечистю. Було страшно. Звісно, потім зусиллям волі ми провели звуковий аналіз і кореляцію із видами, що гіпотетично могли населяти цю місцевість, додали підвищену акустичність нічного лісу і помножили на атмосферу моменту. Але це вже було потім.

Кожен з нас носить у своїй свідомості темну ділянку, з якої періодично хтось кричить і нас лякає. Боротьба зі своїми страхами забирає дуже багато ресурсів в людини сучасної. Ми витягуємо зі своїх темних лісів різні тривожності і мучимо себе ними.

Цей процес практично неконтрольований і єдине, що ми можемо – це гнати від себе думки про катастрофи, смерть близьких, нещасні випадки і каліцтва, аварії газових мереж, ДТП і ще купу всього.

Виховані серіальним мисленням, ми із вправністю крутого сценариста легко розкручуємо в уяві якусь ризиковану ситуацію до моменту, де вже все в крові і всі плачуть. Зрештою, рівень та якість наших тривог і визначає нас як людей.

Скажи мені чого ти боїшся – і я скажу тобі хто ти.