Все це – ідеальний розвиток подій, який, на жаль, існує лише в уяві сімейних психологів. А що ж відбувається в реальності? Хоча діти і спільні, та зберігати сім’ю і вогнище повинна жінка, при цьому чомусь за будь-яку ціну – як правило, ціною власної свободи, самореалізації, почуттів і так далі – незважаючи на те, що після розлучення діти все одно залишаються з нею. Не будемо зараз розглядати матеріальну сторону справи і стереотипи виховання. Подивимося, що відбувається з психікою дитини в такій ситуації.

Уявімо собі, жінка вирішила розлучитися з чоловіком. Відкинемо зради, домашнє насильство та інші несумісні зі спільним життям речі. Оберемо причину досить стандартну – чоловік не приділяє увагу сім’ї, дітям, та й грошей заробляє незрозумілу кількість, хоча його практично не буває вдома.

Рано чи пізно жінка розуміє, що за межами тієї клітини, в яку вона себе заточила, є прекрасний і дивовижний світ без дратівливих для неї факторів, і оголошує про свій намір розлучитися. В результаті всі численні родичі встають на диби зі словами: «Ти що! Ти егоїстка і кровопивця! Ти думаєш тільки про себе, подумай про дітей! Ти позбавляєш їх батька! Їх буде виховувати інша людина! Подумай про безладні зв’язкі, які тебе чекають на очах у дітей! Чого ти їх навчиш», – і так далі.

Нерідко шантажистом виступає батько, якому зручно жити в сім’ї, тим не менше, нічого не роблячи для її збереження та підтримки. Втім, не так рідкісна аналогічна ситуація і щодо чоловіків – коли жінка не хоче відпускати чоловіка з фактично неіснуючій сім’ї, шантажуючи його дітьми – всім відома поширена фраза «Підеш – більше дитини не побачиш».

Цікаво, чи роблять дітей щасливими постійні скандали, неврастенічної матері, вічно роздратованого або пригніченого батька? Або відсутність контакту між батьками, які уклали паритет «Ми живемо разом заради дітей» і мовчки терплять один одного, потайки ненавидячи? Не навчаються діти дивним, патологічним формам відносин, при яких в родині нормально бути нещасним, жертвувати дорогоцінним часом свого єдиного життя заради когось чужого? Фраза «краще погано їхати, ніж добре йти ", застосовувана до транспортних засобів, тут взагалі не працює.

Тим більше, по таких рахункам платити доводиться якраз дітям. Саме їм в результаті пред’являються претензії: «Я жила з ним тільки заради вас! Я мучилася всі ці роки тільки для того, щоб у вас був батько!» І нестерпне почуття провини за зіпсоване життя мами лягає саме на дитячі плечі – навіть якщо діти вже давно виросли. І найгірше – вони можуть з покоління в покоління повторювати сімейний сценарій «ми страждаємо через дітей», не маючи можливості вирватися з цього порочного виру нещасть, жертовності і почуття провини.

Чи не краще весела і щаслива, вільна і безтурботна мама – навіть будучи у шлюбі не з батьком, а іноді і зовсім не в шлюбі. Краще бути щасливим одному, ніж нещасним в парі. Нехай цю науку діти вивчать з самого дитинства, на прикладі своїх батьків, а не на власному сумному досвіді або в кабінеті психоаналітика.